ЗЕЛЕНИЙ СЛОН У СТАЛІНСЬКОМУ КАРТУЗІ

Марія Приймаченко намалювала зеленого слона у сталінському картузі

   Малюнками Марії Приймаченко японці ілюструють свої букварі. Пікассо нібито казав, що схиляється перед творами геніальної українки. 2009-й ЮНЕСКО оголосив роком Приймаченко — художниці, яка прожила життя в поліському селі Болотня за 80 км від Києва.

   У традиційному селі схильність до мистецтва — скоріше аномалія, а не заслуга. Про малого Тараса Шевченка батько-селянин казав, що з нього виросте "ледащо". Марія Приймаченко могла лишитися безіменною. Та сталося інакше. У середині 1930-х радянська ідеологія оголосила, що при комунізмі всі люди стануть творцями, й професійні митці будуть непотрібні. Цю ідею добре ілюструє кінокомедія "Волга-Волга" — у провінційному містечку звідусіль вискакують музиканти, танцюристи й співаки — артисти без відриву від виробництва.

   Щоб поєднати професійне мистецтво з народним, 1934 року в Києві відкрили Центральні експериментальні майстерні (із 1936-го — Школа народних майстрів, згодом — Художньо-промисловий технікум). Сюди збирали народні таланти, серед них була й Приймаченко. У себе в Болотні вона розписувала хату фантастичними звірами.

   Марія вперше опинилася в Києві. І одразу серед знаменитих художників — у Майстернях викладали Анатоль Петрицький, Василь Кричевський, Василь Касіян. Училися не менш знамениті — Тетяна Пата, Параска Власенко, Макар Муха й десятки інших. Марія не загубилася й не розгубилася між них. Та її й оберігали від сторонніх впливів. Приміром, забороняли бувати в зоопарку, щоб справжні звірі не відбили в неї охоти малювати звірів фантастичних.

    Та на художницю нелегко було вплинути. Вона назавжди зберегла "уміння не вміти", або, як казали в старовину, дар "божественного незнання". Звірі й квіти на її картинах справді далекі від реальності: жаба грає на золотій трубі, одуд — чотирилапий, жирафа — товста, зелений слон ходить у сталінському картузі, мавпа живе з крокодилом, левиця робить фіззарядку, а лев спочиває на ліжку. Літак — із крилами жар-птиці, а в поїзда вагони — з очима. Пояснювала: "В дорозі цікаво, поїзд собі їде й роздивляється".

— Чому на ваших картинах немає людей? — якось у неї поцікавилися.

— Як це нема? Вони і є люди...

— Де ж там люди?

— Люди там завжди є. Це — я...

— Чому ви не малюєте справжніх квітів?

— А нащо? Ви ж і так їх бачите.

— А з натури не пробували?

— Я й малюю з натури, але вони щоразу цвітуть інакше...

   Ще вона казала: "У мене все не так, але воно живе".

   1936 року на І Республіканській виставці народної творчості картинам Приймаченко надали цілий зал. Цю виставку бачили Москва, Ленінград, Варшава. 1937-го твори художниці виставлялися в Парижі. Вона стала знаменитою. І саме після того успіху захотіла додому, в Болотню, до землі, до батька й матері. Від Києва зостався лиш один слід: вона почала підписувати картини "по-городському" — не Приймаченко, а Примаченко.

   Всесоюзна преса називала її "Маруся Приймаченко, молода колгоспна художниця з сонячно-радісної України". Не помітили (або намагалися не помічати), що в її картинах усе набагато складніше. Там зло й добро, потворне й прекрасне — невіддільні одне від одного. А епоха впізнається іноді аж надто. Як-от на картині 1936 року "Звіриний суд": чорна мавпа за столом пише протокол, а двоє вовків стоять перед нею навшпиньки. А одна картина 1930-х — на ній чудовисько, схоже на слона — підписана так: "Та звірина йде й дрімає собі, їсти шукає, то й наряди не на умі, коли їсти хочеться, то нічого не хочеться".

   Приймаченко все робила правою рукою, а малювала — лівою. Можливо, підсвідомо відділяла таким чином душевну роботу від буденної.

   Марія повернулася в Болотню — бо там поряд жив Василь Маринчук. Познайомилися вони в Києві. Він, лейтенант Червоної армії, прийшов на екскурсію до Лаври, де містилися Майстерні. З'ясувалося, він з Іванкова, а його мати живе в Болотні. У березні 1941-го в них народився син Федір. Одружитися вони не встигли — почалася війна. Василь не повернувся: піхотні лейтенанти на війні довго не живуть.

   Перед війною їй снилося, що весняний сад перевернувся: цвіт на землі, а коріння в небі. Після цього сну Марія не малювала майже десять років. Жила з дитиною та старими батьками бідно, іноді продавала довоєнні роботи — за десятку на старі гроші. До малювання повернулася на початку 1950-х. А в 1960-х народне мистецтво знову стає модним, народними мотивами оформляють ресторани, готелі. Тоді ж знову заговорили про Приймаченко. З нею приятелював режисер Сергій Параджанов. Якось повіз її до Києва в цирк — уперше в її житті. А коли вона захворіла — передав їй ящик апельсинів, рідкісних тоді. У ті роки став відомим художником-наївістом її син Федір.

   Якщо раніше вона писала по 10–15 робіт, то 1970 року — до сторіччя Леніна — 100, а до свого 75-річчя — 75 картин. У Музеї народного декоративного мистецтва в Києві є понад 500 її полотен, ще понад 200 — у музеях України та СНД, і не менше 200 — у приватних колекціях.

     Марія Приймаченко померла в ніч на 18 серпня 1997 року.

— Я там опинюся, де живуть мої звірі й цвітуть мої квіти, — казала.

   А 22 червня 2006-го, о четвертій ранку, невідомі викрали 77 картин з її хати в Болотні — через 55 років після початку війни. Такий збіг міг лише приснитися в її снах. Утім, це не містика: злодії обрали час, коли Федора не було вдома, лежав у лікарні. Невдовзі картини й зловмисників, що працювали на замовлення приватного колекціонера, знайшли. Страхова вартість кожної з картин — до $10 тис.

   Художниця передчувала Чорнобиль

  Художниця-наївістка Марія Приймаченко не була наївною, коли йшлося про трагізм світу. Вона не знала, де могила її чоловіка, і цей мотив частий у її роботах. 1971-го написала картину "Солдатські могили". Її можна трактувати і як передчуття Чорнобиля — саме того року почали будувати ЧАЕС з її чотирма реакторами. От і на тій картині — ліс, а в ньому світяться чотири могили, схожі на чотири сонця або чотири величезні яйця в розрізі — вогнистий жовток, а в ньому солдатська каска.

   Картини Приймаченко нібито "традиційно-українські", але це — країна мрій, а не реальності. Художницю порівнюють із Босхом і Хічкоком — митцями апокаліптичних видінь. Режисер Сергій Проскурня згадує: якось приїхали до неї з Києва вертепники, співали про "нашу славну Україну", й Марія Оксентіївна раптом сумно сказала:

— Де ви ту Україну бачили?

ПЛАГІАТ ПРИЙМАЧЕНКО

Плагіат картин Примаченко

     В кінці травня 2013 року у Фінляндії вибухнув мистецький скандал, коли завдяки журналістам авторитетного видання «Helsingin Sanomat», стало відомо, що всесвітньо відома фінська компанія «Марімекко», яка виробляє речі для дому (від текстилю до посуду та одягу) з 2007-го року використовує на своїх виробах малюнок, дуже схожий на роботу Марії Примаченко 1961 року «Щур у дорозі». На картині української художниці, яка зберігається в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва зображено подорожуючу в лісі тварину, яка везе на санях діточок. Малюнок фінської дизайнерки, який має назву «Лісовий народ» відрізняється тільки тим, що на ньому зображені одні дерева без щура.

     Компанія «Marimekko» та її дизайнер Крістіна Ізола визнали факт плагіату і вибачилися за цей інцидент:

     Я не думала про авторське право або про те, що я привласнила чиюсь творчість. Я відчувала «Лісовий народ» настільки інтимним, що захотіла поділитися цим почуттям до лісу з великою кількістю людей, наскільки це можливо. Розумію, що вчинила неправильно. Мені соромно.

     Масштабів скандалу додало ще те, що фінський авіаперевізник «FinnAir», який співпрацює з «Марімекко», наніс цей малюнок на один зі своїх літаків «Аеробус A330», який здійснює рейси до Нью-Йорку та Далекого Сходу. Прес-служба авіакомпанії, за повідомленням «Associated Press», пообіцяла максимально швидко прибрати скандальне зображення зі своїх літаків.

     Скандал з плагіатом викликав різке зростання інтересу до творчості української художниці з боку фінів. У фінській Вікіпедії відразу після нього з'явилася стаття про Марію Примаченко.

ВИДАННЯ "ПРИЙМАЧЕНКО 100"

Видавництво Родовід презентує видання "Марія Примаченко 100"

     МАРІЯ ПРИМАЧЕНКО 100 статті, есеї, спогади, публікації, присвячені сторіччю Марії Примаченко (РОДОВІД, 2009) 

     1 грудня 2009 о 17:00 годині МУЗЕЙ ІВАНА ГОНЧАРА (вул. Івана Мазепи, 29 Київ) 

  Видавництво «Родовід» презентує ілюстрований науковий збірник "МАРІЯ ПРИМАЧЕНКО 100". Упорядник та науковий редактор видання – доктор мистецтвознавства Олександр Найден; передмова Ніни Матвієнко. 

     Творчість Марії Примаченко, беззаперечно, складна, багатогранна та самобутня. При знайомстві з цієї книгою читач неодмінно побачить, що кожне нове покоління відкриває у творах справжнього художника щось своє, ті нюанси та відтінки, що з різних причин не були побачені попередніми поколіннями. Кожен з дослідників дивиться на творчість Марії Примаченко крізь призму свого часу та власного характеру. 

     200-сторінкове видання складається з двох частин. У першій – «ретроспективній» – матеріали розташовано хронологічно, відповідно до їх опублікування в різних газетах, журналах, книгах. Тут можна побачити статті як московських мистецтвознавців Ю. Овсянникова, М. Розанової, Н. Шкаровської, директора Хорватського музею В. Црнковича, так і українських дослідників та діячів В. Данилейка, Н. Веліготської, А. Макарова, О. Найдена, М. Жулинського та багатьох інших. Саме ці матеріали найяскравіше демонструють еволюцію наукових поглядів на творчість мисткині. 

     У другій частині, яку умовно можна назвати «ювілейною», матеріали згруповано згідно з жанровою або тематичною відповідністю. Тут подані спогади, есеї, філософська та мистецтвознавча аналітика. Марія Примаченко, її великий незбагненний талант, її могутня особистість захоплювала та захоплює дотепер. Для української культури вона є знаковою постаттю, однією з її правдивих ікон. Творчість цієї художниці проростає новими зернами в сучасному мистецтві, дизайні, моді, літературі. І про це пишуть, аналізують філософ Юрій Легенький, живописець Тіберій Сільваші, культуролог Людмила Лисенко, мистецтвознавець Галина Скляренко, літературознавець Тамара Гундорова, а також Дмитро Горбачов, Олена Шестакова, Ігор Диченко та інші відомі українські дослідники. 

     Збірник "МАРІЯ ПРИМАЧЕНКО 100" багато ілюстрований фотопортретами художниці з музейних архівів та неперевершеними фототворами Юрія Роста. Книга також включає багато репродукцій творів мисткині, що зберігаються в музейних та приватних колекціях України. Дизайн та художнє оформлення створив відомий харківський дизайнер, який працює й викладає в Москві, Євген Табориський. 

     Найновіше видання РОДОВОДУ "МАРІЯ ПРИМАЧЕНКО 100" є своєрідним акордом закриття Року Марії Примаченко в Україні. Отже, додатково спонукає до нових роздумів, нових проектів, які б гідно презентували ім’я великої української мисткині. 

РІК ПРИЙМАЧЕНКО

Сторіччя Марії Приймаченко: бестіарій художниці як феномен першомистецтва

2009-й — за рішенням ЮНЕСКО — визнано роком Марії Приймаченко — геніальної української майстрині. Рік Приймаченко… А може, «вік Приймаченко»? Вік, який увібрав у себе і її художні пошуки, і її життєві драми. За старожитнім римським правом, дитя не вважали народженим, доки воно не окричало стін дому, в якому народилося. Шістдесятники заявили про себе голосно, гонорово й ексцентрично, — дивись, український світе, ми прийшли! Це трохи нагадувало таке ж голосне й ризиковане «окричання стін» у пореволюційні двадцяті… Що з того вийшло, ми знаємо. Катерина Білокур і Марія Приймаченко – це символи, відкриті новою добою. Білокур не стало 1961 року, при самому початку шістдесятництва. Але він збігся з початком світової слави Марії Приймаченко, чий талант заворожив і вже згаду­ваного Пікассо, і Марка Шага­ла, і всіх тих, хто захоплювався творчістю залізничного кондуктора й бляхара Ніко Піросмані, митника Анрі Руссо, Никифора Дровняка з Криниці, швейцарського лісоруба Адольфа Дітріха, французької пралі Серафіни-Луїз із Санлі, селюка Івана Генералича з Югославії, польського гірняка Теофіла Оцепки, Ганни Собачко й усіх тих, кого охрещено було «примітивістами» — тобто виведено за межі професійних художників, — але визнано потім авторами світових шедеврів! Це люди, про яких можна сказати, що вони малювали так, як малювали б перші художники землі — доби Адама і Єви. Ці першохудожники й були творцями цивілізації, цілком відмінної від існуючої цивілізації, яку, як загадкову Атлантиду, ще колись відкриють. Бо спілкувалися ці першомитці не із замацаними цінностями, — їхніми співавторами були Бог, Краса і Природа.

РЕКОНСТРУКЦІЯ ДИВОВИЖНИХ ЗВІРІВ

Звірі Марії Приймаченко із сіна

     Дев'ять фантастичних істот із сіна зробив скульптор Олексій Шевчук. Роботи за мотивами картин народної художниці Марії Приймаченко виставили у 2013 році в столичному музеї Шевченка. Автор називає їх «сеноскриптами».

     - На кожну скульптуру витратив 10-15 кілограмів сіна. Найбільше мороки було з левом, тому що в ньому величезна кількість деталей, - каже скульптор. Зробив із сіна крилатого коня, черепаху, чаплю.

     Саму Марію Примаченко майстер відтворив у формі скіфської баби в народному костюмі.

     Свої скульптури Олексій Шевчук виготовляв півроку. Усередині вони порожні. Сіно майстер закріпив на каркасі. Зверху розписав акриловими фарбами.

ЄВРО-2012

Марія Приймаченко і Євро-2012

     У конкурсі на кращий неофіційний талісман України до Євро-2012 взяли участь близько 250 робіт з усіх куточків України та закордону.

     Студентка Харківської державної Академії дизайну і мистецтв Маргарита Кабельникова подала на розгляд журі рекордну кількість робіт – 37, однак кращою з них було визначено левеня Левро.

     За словами Маргарити, це чарівне левеня створене за мотивами творчості відомої української художниці Марії Приймаченко.

     "Маю надію, що Левро стане втіленням не тільки сміливості, але й відобразить світогляд України", - зазначила Кабельникова.

МАРІЯ ПРИЙМАЧЕНКО І СУЧАСНА МОДА

Марія Приймаченко і сучасна мода

    Колекція Оксани Караванської весна-літо 2009 створена за мотивами робіт української художниці Марії Приймаченко, яка своєю творчістю постійно надихає модельєрів.

     Кольори - чисті, життєрадісні, тканини - льон, шовк, батист, мадаполам. Фактури - вишивка ручної роботи, розпис, валяний шовк, об'ємна аплікація.

БІОГРАФІЯ ХУДОЖНИЦІ

Особистість Марії Приймаченко

     Народна художниця України, лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка Марія Приймаченко своєю творчістю відкрила оригінальну сторінку самобутнього мистецтва світової культури. Її виставки з великим успіхом експонувалися у Франції, Канаді, Польщі, Росії, Німеччині та багатьох інших країнах світу. У 1937 році на всесвітній виставці в Парижі Марія Приймаченко отримала золоту медаль, здивувавши своїми картинами мистецький світ...

     Народилася Марія Оксентіївна 1908 року в селі Болотня на Київщині в сім'ї мистецьки обдарованих людей. Її батько бондарював, займався теслярством і різьбленням по дереву, майстрував дворові огорожі у вигляді давньослов'янських зображень. Бабуся фарбувала і розписувала писанки. Мати, була визнаною майстринею вишивання. Від неї і перейняла художниця вміння створювати той чарівний, характерний для українських майстринь орнамент, в якому, говорячи словами Гоголя "птахи виходять схожими на квіти, а квіти - на птахів".
Дитинство Марії було затьмарене страшною недугою - поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Усі предмети, що оточували дівчинку, ставали учасниками живої захоплюючої гри, інколи - сумної, частіше - яскравої і святкової. Прихід до мистецтва був зумовлений одвічним селянським потягом до роботи. Через недугу, не маючи можливості працювати в полі, рано змушена усамітнюватися, майбутня майстриня, прагнучи приносити радість людям, свою енергію і працелюбність почала вкладати в мистецтво. Крізь усе її життя проходить невсипуща жага творення, неминуча для таланту потреба поділитися своїми відкриттями з людьми.
     "Починалося все це так, - згадувала художниця. - Якось біля хати, над річкою на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату...". Кожен приходив подивитися на цю дивину, зроблену руками дівчинки. Хвалили. Сусіди просили і їхні хати прикрасити. Дивувалися, радили вчитися...

     У 1936 році Марію Оксентіївну запрошують до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. Її творчість стає різноманітнішою - Марія малює, вишиває, захоплюється керамікою. У Київському державному музеї народного декоративного мистецтва зберігаються її чудові керамічні глечики й тарелі цього періоду, розписані рудими лисичками, страшними звірами, крокуючими по стеблах полуниць блакитними мавпами і зеленими крокодилами, вкритими квіточками. За участь у виставці народного мистецтва 1936 року Марію Приймаченко нагороджують дипломом першого ступеня. З того часу її твори з незмінним успіхом експонуються на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі... Талант художниці визнаний у світі...

     Коли почалася війна Марія Приймаченко повернулася до рідного села, розділивши зі своїми односельчанами труднощі окупації і радість перемоги. Війна забрала в неї чоловіка, який так і не встиг побачити сина Федора, однак не зломила творчий дух майстрині.

     У 1960- 1965 роках художниця натхненно працює над новим циклом - "Людям на радість", до якого увійшли роботи "Сонях", "Синій вазон з квітами", "Голуб на калині", "Пава у квітах", "Лев". За цей цикл Марії Приймаченко присвоєно звання лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка. "Роблю сонячні квіти тому, що людей люблю, творю на радість, на щастя людям, щоб всі народи один одного любили, щоб жили вони, як квіти по всій землі..." - так говорила про себе самобутня художниця.
     Марія Приймаченко постійно вчиться у рідної поліської природи. У її картинах знаходять втілення ще язичницькі образи фантастичних чудовиськ і птахів. За цими роботами стоїть велика, різноманітна школа народного мистецтва, багатовікова культура народу. Це ніби згусток емоційних вражень і від казок, і від легенд, і від самого життя. Процес її творчості являє собою феномен дивовижного сплаву конкретного мислення, інтуїції, фантазії і, нарешті, підсвідомого, коли виходять у світ небувалі, часом химерні образи, вигадливі декоративні композиції, які щедро випромінюють енергію доброти й наївного зачудування світом. Творчість великої української художниці є незбагненним, утаємниченим і прекрасним явищем, яке упродовж тривалого часу привертало і буде привертати увагу дослідників і шанувальників мистецтва. Витвори художниці завжди сприймаються живими, часткою природи, української землі. Квіткові композиції художниці нагадують стінопис, вони надзвичайно архітектонічні. "От якби зібрати з усієї України народних майстрів, що за дива витворили б - цвів би не лише садами Київ. Будинки б сміялися до людей..." - мріяла художниця.

      Її "звірина серія" останніх років - явище унікальне і не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Фантастичні звірі - це витвір геніальної уяви художниці. Таких звірів не існує у природі. "Дикий чаплун" - від слова "чапати" - таку назву придумала Приймаченко одному зі звірів, акцентуючи увагу на його лапах, що здатні продиратися крізь вільхові зарості, і взагалі - крізь таємничі хащі життя. Загадкові звірі художниці завжди мають свою земну першооснову, і поштовхом до їх народження часом стають реалії сьогоднішнього дня. Приймаченківські фантастичні звірі - це і пересторога, і заклик до дружби, до миру.
     У мистецькому арсеналі Марії Приймаченко немає "професійних хитрощів": вона малює на звичайному ватмані пензлями фабричного виготовлення, використовує гуаш, акварель. Перевагу віддає гуаші, бо саме ця фарба дає соковиту, щільну декоративно виразну пляму з чітким силуетом. Художниця спочатку веде лінію олівцем, якось недбало, "по-дитячому" окреслює контури зображення, а вже потім упевнено, вправно кладе колір.

      Інколи твори Приймаченко буквально приголомшують глядача якоюсь чаклунською привабливістю барв. Її кольори то сяють таємничою глибиною емалі, то сліпуче спалахнуть золотом, то бризнуть небувалою синню ультрамарину. Естетичний вплив творів геніальної художниці часто залежить від невловимих нюансів, що майже не підлягають ні науковому аналізу, ні вислову.

Марія Овксентівна не тільки прекрасний художник, але й талановитий поет. Заримовані назви картин свідчать про її феноменальний хист малювати музику, малювати пісню. Приймаченко-поет реалізує себе у власних підписах до картин. Підписи ці легко запам'ятовуються. неначе вкарбовуються у пам'ять: "Три буслики у горосі живуть у нас і досі..." Зустрічаються і коротенькі примовки: "Куріпочки пляшуть і хліб пашуть", "Собачка Ада не боїться гада", "Ворон дві баби мав - обох обнімав", "Веснянки-роговички - веселії птички" та інші.
     У творчість Приймаченко останніх років входять роздуми "про час і про себе", роздуми про людську долю. 1986 року вона створила вражаючу чорнобильську серію . Рідне село Марії Приймаченко знаходиться у 30-кілометровій зоні Чорнобиля, і серце художниці тисячами струн з'єдналося з долями близьких і рідних їй людей, що так чи інакше потерпіли від атомного лиха.... Цикл робіт, присвячений цій трагедії, розійшовся по світу.
     Останні роки життя стара недуга скувала Марію Оксентівну, вона не підводилася з ліжка. Але продовжувала спілкуватися зі світом - малювати...
     На 89 році життя (в ніч на 18 серпня 1997 року) відійшла від нас невтомна трудівниця української культури. Та рід Приймаченків-митців продовжується. Найкращим учнем Марії Приймаченко був її син Федір - заслужений художник України, лауреат премії імені Катерини Білокур. Його роботи знаходяться в колекціях музеїв України, Росії, приватних колекціях. Федір Приймаченко належить до когорти майстрів, які продовжують традиції українського декоративного живопису, створюючи нове сучасне мистецтво. Його роботи порівнюють з колажами АнріМатісса, якого мистецтвознавці називають батьком сюрреалізму. 

ТВОРЧІСТЬ

Марія Приймаченко у наївному мистецтві

У позарадянському просторі твори наївного мистецтва або мистецтва примітиву не тільки тривко увійшли до музейних збірок в якості одного з феноменів модерністської доби, але й прокреслили в ній певну показову тенденцію. Адже, шукаючи джерел для оновлення образотворчості, стверджуючи людську індивідуальність та суб’єктивність як головні світоглядні категорії, що відбивали сутнісні зміни в суспільстві (загальні процеси демократизації, підключення до культуротворення широких мас, які до того «не враховувалися» ні як автори, ні як споживачі художньої продукції, але тепер склали найчисленніший глядацький загал), перекодовуючи усталені естетичні вартості від «прекрасного» та «гармонійного» на «виразне», «оригінальне» та «своєрідне», модернізм часто знаходив нові образно-мистецькі цінності у тих сферах творчості, що існували поза академічними канонами та офіційними стереотипами «високої культури».

«Невчена» творчість надавала в цьому плані ті самобутні зразки авторського самовираження, де відкритий погляд на світ поєднувався із природною експресивністю виразу, а фантазія художника окреслювала його особливу образність, в якій складно перетиналися окремий людський досвід і архетиповість «колективного несвідомого». Невипадково видатних примітивістів початку ХХ століття (А. Руссо, Н. Піросманішвілі, Серафіну Луї та ін.) «відкрили» для культурної публіки саме художники та критики модерністського руху, після чого «наївне малярство» стало стійким об’єктом мистецтвознавчих досліджень, музейного колекціювання, цариною фахових дискусій та наукових розвідок. До певної міри можна стверджувати, що саме «наївний художник» з його «природною» індивідуальністю, яскравою самобутністю світовідчуття, що сформувалися на маргінесах цивілізації та поза канонами високої культури, котра переживала кризу, який утверджує себе всупереч обставинам, виявився одним з «героїв доби». Сьогодні, в умовах стрімких глобалізаційних процесів, загальної де- та реструктуризації культури, де опозиція «популярного» та індивідуального й авторського приходить на зміну попередній проблематиці «масового» та «елітарного», «високого» та «низького» в мистецтві, тема «наївного художника у сучасному світі» набуває нової актуальності, по-іншому розкриваючи візії епохи.

Адже феномен «наївного художника» — це перш за все драма людини не на своєму місці: це той конфлікт особистого таланту і обставин життя, який змусив А. Руссо пропрацювати все життя на митниці, і лише під старість «випустити» свої обдарування у широкий простір, а геніального Піросмані — то мерзнути зчіплювачем вагонів на залізниці, то торгувати молоком… Головний зміст цього мистецтва — особиста обдарованість митця та настійлива потреба висловлювати себе через художні образи, більша і сильніша від обставин життя та долі, здатна виводити людину у світ творчості, долаючи усі побутові перепони. Саме цей самобутній світ, безпосередність його вислову так притягують у цьому мистецтві. Адже, можливо, саме тут кордонів між митцем та глядачем майже не існує, а твори є перш за все «портретами» їх авторів, сила індивідуальності котрих так захоплює і дивує.

Марія Примаченко постійно вчилася у рідної поліської природи. Але зв'язки її творчості з гіллям генеалогічного дерева найстародавнішого мистецтва є незаперечними. У її картинах знаходять втілення ще язичницькі, що знайшли відгук у надрах слов'янської міфології, образи фантастичних чудовиськ і птахів. Марія Примаченко ніби синтезує досвід багатьох поколінь народних майстрів. Джерела її творчості і в повсюдно вживаних в Україні настінних хатніх розписах — одному із найстародавніших жанрів світового декоративного мистецтва. і в тому орнаментальному та пісенному багатстві, що входило у дитячу свідомість з колисковою матері, яке оточувало кожного дня: це і медяники, що робились у вигляді фантастичних тварин, і весільні вироби з тіста, якими славилася серед односельчан Марія, і старовинні тканини, килими, вишивки, вибійки. Твори Марії Примаченко свідчать про те, що за ними стоїть велика, різноманітна школа народного мистецтва, багатовікова культура народу. Це ніби згусток емоційних вражень, і від казок, і від легенд, і від самого життя. Процес її творчості являє собою феномен дивовижного сплаву конкретного мислення, інтуїції, фантазії і, нарешті, підсвідомого, коли відчиняється «будиночок чаклунки» і звідти виходять у світ її небувалі, часом химерні образи. Нерідко та чи інша композиція народжується уві сні, а потім, вранці або вдень, малюється на папері. 

Творчість Марії Примаченко здатна викликати асоціації у глядача. Безумовно, головним фактором, що визначає неповторність мистецтва Марії Примаченко, є її рідкісний талант,- саме завдяки своєму натхненному покликанню зуміла вона вловити і висловити інтонацію української культури, донести її теплий і людяний тембр.

Марія Примаченко дивовижно об'єднала у своїй творчості малюнок і живопис. Це — і живописна графіка, і графічний живопис водночас. За типологією роботи Марії Примаченко можна умовно поділити на сюжетні (фігурні), знакові, ритміко-орнаментальні. Якщо у середині 1960-х років на виставках її творчість була представлена переважно квітково-пташиними композиціями, то вже 1967 року вона виконала цілий ряд побутових сценок. Особливий розквіт її сюжетної творчості припадає на початок 1970-х років: «Весілля», «Катерина співає пісню», «Роман і Оксана», «Галя на весілля запрошує», «Сватання», «Після весілля хрещеного батька та матку хрещену везуть до магазина» та інші. 

Пройшли складний шлях еволюції, поступово наповнювались новим змістом традиційні зображення — символи народного мистецтва. Розетка — сонце, солярний знак — чи не своєрідна це інтерпретація стародавнього символу у примаченківських «Соняшниках». Перед глядачами філософськи осмислений образ вічного народження, вмирання і відтворення, уявлення про мудрий животворний початок природи. Вона творить квіти-роздуми, квіти-присвяти: «Людям, що пашуть хліб і Батьківщину кохають», «Молодим матерям, що народили сина або дочку», «Квіти на ялинку», «Лесі Українці», «На честь польоту космонавтів» і «На честь народження правнучки». Персоніфіковані фантастичні квіти (наприклад, «квіти-оченята») і ті, що легко вгадуються,- соняшник, бузок, рожі. Композиції з квітів — декоративні і монументальні, вони нагадують стінопис. У них неповторний ритмічний лад, що тримається саме у цьому кольорі, саме у цьому розмірі. Ритмічно довершені квітково-пташині композиції: «Веснянки-роговички — веселі птички», «Чайка над полем пролітала», «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть», «Кочубарки на маках». Марія Примаченко володіє бездоганним відчуттям ритму, її форми завжди добре узгоджені одна з одною. І водночас вони не статичні, а якісь особливо рухливі: рослини, навіть пелюстки квітів подані у взаємодії. Всі елементи утворюють своєрідний ансамбль зі своїм ритмом і формами. 

Марія Примаченко не любила великих чистих площин, вони їй здавалися неживими, тому всюди тло — земля, вода, небо — вкрите ритмічними рядами дрібненьких горизонтальних чи вертикальних рисок, дужок, крапок, світлих — на небі (хмаринки), темних — на землі й воді (трава, хвилі). Таке найпростіше ритмічне чергування різних форм і кольору повторюється в кожному клаптику аркуша, в кожній найменшій деталі. В усіх роботах М. Примаченко наявний  незмінний, спокійний, без кінця і краю орнаментальний рух. Блискучий майстер композиції, вона завжди знаходить особливий і довершений «ритм ритму». 

Примаченківська «звірина серія» — явище унікальне і не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Сюжетні твори Марії Примаченко — при усій їхній самобутності — мають деяку спільність з народними картинками. А ось фантастичні звірі — це витвір уяви художниці. Таких звірів не існує у природі — порівняння тут зайві. «Дикий чаплун» — від слова чапати — таку назву придумала Марія  одному із звірів, акцентуючи увагу на його лапах, що здатні продиратися крізь таємничі хащі життя.

Примаченківські фантастичні звірі — це і пересторога («Будь проклята війна!»), і заклик до дружби, до миру. Укрупнені форми небачених звірів, справжня злива кольорів у поєднанні з орнаментальною розробкою тулуба слугують створенню вражаючого своєю емоційною силою образу. Вступає у дію магія справжнього мистецтва: звірі ніби ворушаться, дихають, ростуть у нас на очах. 

Марія Приймаченко була творчо обдарованою особистістю. Підписи до своїх картин художниця придумувала сама. Назви «Три буслики в горосі живуть у нас і досі…», «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть» свідчать і про поетичний талант, і про неабиякий хист відтворювати музику. Останні роки життя хвороба прикувала Марію Приймаченко до ліжка. Але вона продовжувала спілкуватися зі світом- малювати. 

Отож, в контексті вітчизняного мистецтва інтерес до наївного малярства був так чи інакше пов’язаний з прагненням змінити культурні стереотипи: на початку ХХ ст. ним збагачувалось тлумачення мистецтва лише у його класично-музейних вимірах, у радянський час воно оживляло непорушну художню систему з жорсткою ієрархією жанрів, видів, фахового навчання. Яскрава самобутність творів наївних художників свідчила про те, що освіта — радше приватна справа самого художника, а митця від немитця відрізняє не диплом, а особисті якості таланту. Невипадково, як зазначає К. Богемська, «двадцяте століття з його інтересом до неспеціалізованої творчості виявляє новий тип особистості — такої, що живе наче поза куль турними межами суспільства, але насправді змодельованої на самих верхів’ях культури»