ТВОРЧІСТЬ

Марія Приймаченко у наївному мистецтві

У позарадянському просторі твори наївного мистецтва або мистецтва примітиву не тільки тривко увійшли до музейних збірок в якості одного з феноменів модерністської доби, але й прокреслили в ній певну показову тенденцію. Адже, шукаючи джерел для оновлення образотворчості, стверджуючи людську індивідуальність та суб’єктивність як головні світоглядні категорії, що відбивали сутнісні зміни в суспільстві (загальні процеси демократизації, підключення до культуротворення широких мас, які до того «не враховувалися» ні як автори, ні як споживачі художньої продукції, але тепер склали найчисленніший глядацький загал), перекодовуючи усталені естетичні вартості від «прекрасного» та «гармонійного» на «виразне», «оригінальне» та «своєрідне», модернізм часто знаходив нові образно-мистецькі цінності у тих сферах творчості, що існували поза академічними канонами та офіційними стереотипами «високої культури».

«Невчена» творчість надавала в цьому плані ті самобутні зразки авторського самовираження, де відкритий погляд на світ поєднувався із природною експресивністю виразу, а фантазія художника окреслювала його особливу образність, в якій складно перетиналися окремий людський досвід і архетиповість «колективного несвідомого». Невипадково видатних примітивістів початку ХХ століття (А. Руссо, Н. Піросманішвілі, Серафіну Луї та ін.) «відкрили» для культурної публіки саме художники та критики модерністського руху, після чого «наївне малярство» стало стійким об’єктом мистецтвознавчих досліджень, музейного колекціювання, цариною фахових дискусій та наукових розвідок. До певної міри можна стверджувати, що саме «наївний художник» з його «природною» індивідуальністю, яскравою самобутністю світовідчуття, що сформувалися на маргінесах цивілізації та поза канонами високої культури, котра переживала кризу, який утверджує себе всупереч обставинам, виявився одним з «героїв доби». Сьогодні, в умовах стрімких глобалізаційних процесів, загальної де- та реструктуризації культури, де опозиція «популярного» та індивідуального й авторського приходить на зміну попередній проблематиці «масового» та «елітарного», «високого» та «низького» в мистецтві, тема «наївного художника у сучасному світі» набуває нової актуальності, по-іншому розкриваючи візії епохи.

Адже феномен «наївного художника» — це перш за все драма людини не на своєму місці: це той конфлікт особистого таланту і обставин життя, який змусив А. Руссо пропрацювати все життя на митниці, і лише під старість «випустити» свої обдарування у широкий простір, а геніального Піросмані — то мерзнути зчіплювачем вагонів на залізниці, то торгувати молоком… Головний зміст цього мистецтва — особиста обдарованість митця та настійлива потреба висловлювати себе через художні образи, більша і сильніша від обставин життя та долі, здатна виводити людину у світ творчості, долаючи усі побутові перепони. Саме цей самобутній світ, безпосередність його вислову так притягують у цьому мистецтві. Адже, можливо, саме тут кордонів між митцем та глядачем майже не існує, а твори є перш за все «портретами» їх авторів, сила індивідуальності котрих так захоплює і дивує.

Марія Примаченко постійно вчилася у рідної поліської природи. Але зв'язки її творчості з гіллям генеалогічного дерева найстародавнішого мистецтва є незаперечними. У її картинах знаходять втілення ще язичницькі, що знайшли відгук у надрах слов'янської міфології, образи фантастичних чудовиськ і птахів. Марія Примаченко ніби синтезує досвід багатьох поколінь народних майстрів. Джерела її творчості і в повсюдно вживаних в Україні настінних хатніх розписах — одному із найстародавніших жанрів світового декоративного мистецтва. і в тому орнаментальному та пісенному багатстві, що входило у дитячу свідомість з колисковою матері, яке оточувало кожного дня: це і медяники, що робились у вигляді фантастичних тварин, і весільні вироби з тіста, якими славилася серед односельчан Марія, і старовинні тканини, килими, вишивки, вибійки. Твори Марії Примаченко свідчать про те, що за ними стоїть велика, різноманітна школа народного мистецтва, багатовікова культура народу. Це ніби згусток емоційних вражень, і від казок, і від легенд, і від самого життя. Процес її творчості являє собою феномен дивовижного сплаву конкретного мислення, інтуїції, фантазії і, нарешті, підсвідомого, коли відчиняється «будиночок чаклунки» і звідти виходять у світ її небувалі, часом химерні образи. Нерідко та чи інша композиція народжується уві сні, а потім, вранці або вдень, малюється на папері. 

Творчість Марії Примаченко здатна викликати асоціації у глядача. Безумовно, головним фактором, що визначає неповторність мистецтва Марії Примаченко, є її рідкісний талант,- саме завдяки своєму натхненному покликанню зуміла вона вловити і висловити інтонацію української культури, донести її теплий і людяний тембр.

Марія Примаченко дивовижно об'єднала у своїй творчості малюнок і живопис. Це — і живописна графіка, і графічний живопис водночас. За типологією роботи Марії Примаченко можна умовно поділити на сюжетні (фігурні), знакові, ритміко-орнаментальні. Якщо у середині 1960-х років на виставках її творчість була представлена переважно квітково-пташиними композиціями, то вже 1967 року вона виконала цілий ряд побутових сценок. Особливий розквіт її сюжетної творчості припадає на початок 1970-х років: «Весілля», «Катерина співає пісню», «Роман і Оксана», «Галя на весілля запрошує», «Сватання», «Після весілля хрещеного батька та матку хрещену везуть до магазина» та інші. 

Пройшли складний шлях еволюції, поступово наповнювались новим змістом традиційні зображення — символи народного мистецтва. Розетка — сонце, солярний знак — чи не своєрідна це інтерпретація стародавнього символу у примаченківських «Соняшниках». Перед глядачами філософськи осмислений образ вічного народження, вмирання і відтворення, уявлення про мудрий животворний початок природи. Вона творить квіти-роздуми, квіти-присвяти: «Людям, що пашуть хліб і Батьківщину кохають», «Молодим матерям, що народили сина або дочку», «Квіти на ялинку», «Лесі Українці», «На честь польоту космонавтів» і «На честь народження правнучки». Персоніфіковані фантастичні квіти (наприклад, «квіти-оченята») і ті, що легко вгадуються,- соняшник, бузок, рожі. Композиції з квітів — декоративні і монументальні, вони нагадують стінопис. У них неповторний ритмічний лад, що тримається саме у цьому кольорі, саме у цьому розмірі. Ритмічно довершені квітково-пташині композиції: «Веснянки-роговички — веселі птички», «Чайка над полем пролітала», «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть», «Кочубарки на маках». Марія Примаченко володіє бездоганним відчуттям ритму, її форми завжди добре узгоджені одна з одною. І водночас вони не статичні, а якісь особливо рухливі: рослини, навіть пелюстки квітів подані у взаємодії. Всі елементи утворюють своєрідний ансамбль зі своїм ритмом і формами. 

Марія Примаченко не любила великих чистих площин, вони їй здавалися неживими, тому всюди тло — земля, вода, небо — вкрите ритмічними рядами дрібненьких горизонтальних чи вертикальних рисок, дужок, крапок, світлих — на небі (хмаринки), темних — на землі й воді (трава, хвилі). Таке найпростіше ритмічне чергування різних форм і кольору повторюється в кожному клаптику аркуша, в кожній найменшій деталі. В усіх роботах М. Примаченко наявний  незмінний, спокійний, без кінця і краю орнаментальний рух. Блискучий майстер композиції, вона завжди знаходить особливий і довершений «ритм ритму». 

Примаченківська «звірина серія» — явище унікальне і не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Сюжетні твори Марії Примаченко — при усій їхній самобутності — мають деяку спільність з народними картинками. А ось фантастичні звірі — це витвір уяви художниці. Таких звірів не існує у природі — порівняння тут зайві. «Дикий чаплун» — від слова чапати — таку назву придумала Марія  одному із звірів, акцентуючи увагу на його лапах, що здатні продиратися крізь таємничі хащі життя.

Примаченківські фантастичні звірі — це і пересторога («Будь проклята війна!»), і заклик до дружби, до миру. Укрупнені форми небачених звірів, справжня злива кольорів у поєднанні з орнаментальною розробкою тулуба слугують створенню вражаючого своєю емоційною силою образу. Вступає у дію магія справжнього мистецтва: звірі ніби ворушаться, дихають, ростуть у нас на очах. 

Марія Приймаченко була творчо обдарованою особистістю. Підписи до своїх картин художниця придумувала сама. Назви «Три буслики в горосі живуть у нас і досі…», «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть» свідчать і про поетичний талант, і про неабиякий хист відтворювати музику. Останні роки життя хвороба прикувала Марію Приймаченко до ліжка. Але вона продовжувала спілкуватися зі світом- малювати. 

Отож, в контексті вітчизняного мистецтва інтерес до наївного малярства був так чи інакше пов’язаний з прагненням змінити культурні стереотипи: на початку ХХ ст. ним збагачувалось тлумачення мистецтва лише у його класично-музейних вимірах, у радянський час воно оживляло непорушну художню систему з жорсткою ієрархією жанрів, видів, фахового навчання. Яскрава самобутність творів наївних художників свідчила про те, що освіта — радше приватна справа самого художника, а митця від немитця відрізняє не диплом, а особисті якості таланту. Невипадково, як зазначає К. Богемська, «двадцяте століття з його інтересом до неспеціалізованої творчості виявляє новий тип особистості — такої, що живе наче поза куль турними межами суспільства, але насправді змодельованої на самих верхів’ях культури»